released: 15th October 2004
« For degreadable music : the CDR I will never release : »,
by Julien Ottavi
The CDR has a different status from a regular CD, a status which makes
the creation of a CDR label quite paradoxical. The regular CD proposes
something fixed and lasting and its sale is based on these elements. On
the other hand, the CDR represents both an intermediate state and an
objet of transition : the information engraved on it is destined to be
rendered, at a certain point in time, to its virtual state of digital
composition interpretable by a computer. From CD to CDR, we move from a
practice of conserving finalised products to a practice of stocking or
transmitting transitory products (and this way of using the CDR is most
obvious in the practice of pirating). The CDR is an extension of the
computer, developing a circulation mode that is similar to the
Internet, but outside the virtual net. The nature of the CDR implies
another relation to time and to the process of creation. In this sense
it seems contradictory to consider a CDR as a finalized product.
With the CDR as with the sound pieces on the internet we seem to enter
in a new field and manner of developing and showing artistic practice:
not only showing finalised propositions but also the different stages
of the artistic creation. The CDR and the Internet become a tool in a
process of experimentation and not only means of conservation.
This social use of the CDR as a transitory objet is a reflection of
it's material structure : the CDR has a short life span as a physical
objet, therefore the recorded sound is destinated to deteriorate.
When Mattin proposed to me to produce a sound piece for his CDR label,
I started thinking of the specificity of the CDR medium and wanted to
hijack his proposition. The question was : how to render in sound the
nature of the CDR, i.e., how to make a transitory sound form and at the
same time propose a reflection on this form ? How can the sound content
act on the CDR itself as a material structure ? This reflection was
linked to work I started some time ago, of hand-engraving or pouring
acid on the material support of the CD and see how it would act on the
recorded sound. But these attempts mainly focused on the material
aspect of the CDR and neglected the sound. So I began thinking about
the sound content again and I realised that when you engrave a CDR on
your computer and keep it for a while, the first things to disappear,
soundwise, when it deteriorates, are the very high and very low
frequencies. This is why this sound piece is only composed of extreme
frequencies, at the limit of what man can hear and of what the machine
can reproduce. The result is that the sound piece acts not only on the
material structure of the CDR but also on the material environnement of
the listener's body. The sound piece on this CDR is at the limits of
the audible.
This sound piece was realised under GNU/Linux operating system with
free audio software as Ardour, Jack, Rezound, Audacity, Puredata. For
degreadable music : the CDR I will never release: », by Julien
Ottavi
Email: julien@apo33.org
Links: apo33 , Sigma
Editions
Reviews:
empty (france)
Apart from me being doubtful that when a CDR deteriorates, the upper
and lower spectrum of sound will disappear (which definitely seems a
characteristic of analogue media), I find this release amazing and I
didn’t even have to write a review since quoting the liner notes
as I did would’ve been enough. The sound is like Hecker finally
finding his own path out of Mego’s classics and the concept is
(as usual with Mattin) absolutely stunning. Headphones mandatory
(good
ones please).
VITAL WEEKLY
============
number 449
------------
week 47
------------
Guitarplayer Julien
Ottavi is alike Mattin, a radical mind when it comes to using computers
and music. The text of this CDR rambles about CDRs, computer and the
disappearance of sound information, when storing sound on a computer.
Apperentely the high and low frequencies get lost, so all of the music
on 'The CDR I Will Never Release' is based on the more extreme
frequencies of sound. Be carefull cranking up the volume, even when
things seem to be at a very low volume. But that sometimes spoils the
fun of listening. I can imagine that in a concert situation this music
would work really well, providing the sound system is great. But at
home one is struggling with setting the volume right all the time, to
make it sound right in the best possible way, even when the bigger part
of this release moves in similar volumes. Extreme noise music, which,
oddly enough isn't really loud per se. Fascinating music, if just for
the concept.
Paris Transatlantic (Jan.2005)
Кінорежисер Жан-Люк Ґодар якось сказав: “Я не вважаю, що фільм повинен викликати які-небудь почуття. Почуття повинна викликати жінка. Ти не можеш поцілувати фільм!”
У 2004 році саунд-художник Жульєн Оттаві випустив у світ дефективну “болванку” з загадково-самовбивчою назвою “CD-R, який я ніколи не випущу”. Вміст диску Оттаві дає нам ще одну нагоду всує помислити про чуттєве й нечуттєве – цього разу в музиці.
З тої сторони, де записаний звук, поверхня “болванки” чи то подряпана наждаком, чи то побризкана кислотою.
Заводячи цей диск і вдягаючи навушники, слухач покидає насичений звуками повсякденний світ і занурюється у значно збіднений акустичний простір. Замість того, щоби слухати приємне для вуха цвірінькання пташок надворі, або дзвякання кухонного посуду та кітчеві патріотичні співи з радіо-“брехунця”, або воістину авангардову поліфонію системи водопостачання багатоповерхового житлового будинку (або, в гіршому випадку, альбом Жульєнового колеги Діона Воркмена (Dion Workman, “Ching” (2003)), який так-сяк здатен замінити співаючих пташок, гавкаючих собак і ниючі водні труби), – замість цього всього розмаїття нам пропонується протягом 50 хвилин вслуховуватись у ледачі автоматичні пульсації наднизьких частот звуку – пульсації, які то сповільнюються, то пришвидшуються – а після того ще 10 хвилин дослуховувати, як поступово наростає та ущільнюється неприємний для вуха різкий тріск, який, схоже, викликаний дефектами на поверхні диску... Як і слід було очікувати, після 50-хвилинного суб-басового звукового “посту”, всі ці сухі стрибки, скрипи та розриви, які ми чуємо в фіналі, починають здаватися нам ледь не бенкетом композиційної складності та непередбачуваності.
В буклеті, доданому до “болванки”, Оттаві замість слова “музика” застосовує словосполучення “звуковий твір” (sound piece). Але вибір термінів нас не повинен зачіпати. Грані між тим, що “можна” називати “музикою”, а що – “не можна”, і так уже давно розмились...
Ні, проблема тут, мабуть, не в “музичності”, а радше в автоматизмі, та його зв’язку з чуттєвістю.
Справа в тім, що налагоджений автоматизм в якості музики – страшно нудний. Саме на налагодженому автоматизмі (електронному або гітарному) базується існуюча поп-музика. Видаючи себе за “людяну” музику, вона є, тим не менш, абсолютно нечуттєвою.
Зовсім інша справа – неналагоджений, дефективний автоматизм. Цей автоматизм приваблює слухача, втомленого від “людяної” музики та нав’язуваних нею емоцій. Покалічений глітчами шумовий потік далекий від “людяності”, зате звукової чуттєвості в доброякісному тріскові та гуркоті – хоч віднімай. Нойз пре напролом, і затягує вдячного слухача з головою у свій вир.
Звуки, які записав Жульєн Оттаві, якось важко розмістити у цій (свідомо спрощеній) картинці. З одного боку, жодної претензії на автоматичну “людяність”. З іншого – не вистачає і захопливої поламаності, подертості (за винятком, хіба що, фіналу). Надто дозовані ці звуки. Надто пахнуть рецептом. Довго-довго вони не зрушають з місця – проте недостатньо довго, щоб увести в гіпноз.
Надто стерильно-педантична ця нелюдяність, надто ненав’язлива, щоб заглушити людяні думки в людській голові.
Андрій Орел
Back to w.m.o/r