w.m.o/r 07 :


Radu Malfatti & Mattin

Recorded at Amann Studios, Vienna. September 2003

more info and buy in discogs

The best music that I have ever heard. Mattin

Selected as one of the 10 best records of year 2004 on the Jazz & Impro section, The Wire. Issue 251, Jan. 2005

Slant Magazine's Top 200- The Best Albums Of The 2000s by D.JKruliq

The Wire (UK), June 2004. Review by Dan Warburton

It's rare to come across someone expressing equal admiration for artists as wildly different as Radu Malfatti and William Bennett, but Basque laptopper Mattin namechecked both on his recent excellent TwoThousandAnd outing Gora. While we wait for a collaborative venture with Whitehouse, here's Whitenoise, two twenty-minute pieces sourced from improvised sessions in Amann Studios in Vienna. Mattin recalls that trombonist Malfatti provided several suggestions as to how to proceed: "in the first we were to make one sound each at a time, in the second piece I would be constant – but we broke the rules!" Malfatti has often invoked the use of silence as a structural element in his work, but whereas in the previous recordings it enabled listeners to focus outwards onto their sonic environment, here it's as if all extraneous sound is being sucked into the music. "Gripping" and "scary" are hardly adjectives one associates with his ultra-sparse work (best exemplified by his 1997 Timescraper release die temperatur der bedeutung), but Whitenoise is both. Compared to the comfortable digital puffs and wisps of much contemporary laptoppery, Mattin's subtly changing backdrop of filtered noise underpinning the second track sounds amazingly organic – imagine clamping your ear to one end of a long tube and listening to waves breaking on a distant shore, or a gentle wind blowing through a vast pine forest. And whereas Futatsu, Malfatti's collaboration with Taku Sugimoto, was more a question of when the next sound would appear than what it might be, Whitenoise contains some genuine surprises: not only do several tones and timbres reappear, but Mattin's unsettling use of extreme registers and ominous feedback hums give the impression the whole thing's ready to blow. However, apart from a vicious scree of noise five minutes from the end, the musicians manage to keep the lid on it. In setting the fragile close-miked trombone glissandi in the context of subtle computer feedback, Mattin has done what none of Malfatti's collaborators since the early 1990s has managed, namely respect the trombonist's current preoccupations while subtly reactivating the fiery emotional nature of his pre-1993 work. As a result, Whitenoise is not only Mattin's most impressive outing to date, but also arguably Malfatti's most significant release since die temperatur.


number 412

week 9
Now here's an improvisation of extreme opposites: the silent trombone player Radu Malfatti vs the computer noise of Mattin. I guess the title here is supposed to be the programme: Mattin has some white noise (static, hiss) in his computer, which he plays back. Now the whitenoise coming from such an unlikely source as the trombone is an altogether different affair. Malfatti plays his trombone of course in quite an usual manner: one hears soft blows or maybe an occassional bang, but overal his trombone playing fits the scene really nice. It may be an unlikely meeting, but one that worked really well. Mattin is the person who helds back here and overall it sounds more like Malfatti: controlled, spacious and quiet. Quite intense playing with a careful built up throughout the two pieces captured here. An effort full of surprises and much to my surprise a well-made one! (FdW)

Autsaider issue 5 (Ukrania)

Radu Malfatti is a trombonist, composer, European improv scene vet; he is a musical ascetic, who criticizes himself for having released too many albums (most of which have gone out of stock a long time ago).

Mattin is a younger improvising musician, computer feedback anti-virtuoso; his new solo works and collaborations go out in the underground market or internet nearly every month.

“Whitenoise” documents their meeting in Amann Studios in Vienna – the studio of choice for many contemporary artists practicing electro-acoustic improvisation (eai). The album is made of two 20-minute exhibits, silence, rather than music, being exhibited.

The first track of the album is a silence receptionist desk. The two musicians take their turns, at long intervals, to enter the silence, show it one single sound, long drawn-out or short-cut, warm or cool, and to exit its area tacitly, leaving behind themselves emptiness. The sounds, which check in at this silence, are neither phrases, nor notes, but rather exhalations. Malfatti exhales a timbre, saturated and pale at the same time, with his trombone; the exhalation goes though various stages sometimes beautified with touches of nose-blowing, choking up, tummy-rumbling, lip-smacking, yawning… vapour rolls up dissolving in emptiness… empty. It’s empty. Empty. Some time later Mattin eventually checks in; steady hiss of the computer’s blood circulation system substitutes for silence. And it’s empty again. Empty. How can one quantize this silence?.. The trombonist steps up, and down again; his partner’s apparatus does the same some time later. In the course of the 20 allocated minutes, neither artist appears to have broken the silence more than 15 times. At one moment the microphone listens to winds blowing deep inside the trombone, at another a door is heard to be opening to a hot boiler-room, then something draws liquids, something clangs, and some heavy object grinds along the floor. Sounds turn their sides to the silence; sometimes they invade its domain in pairs, freezing in figures not designed for comprehension; they linger a little bit longer in the end, and the silence receptionist desk starts turning into something more like a kitchen.

Curiously enough, this is the music – with its long obscure pauses – that does not let the listener turn away from it. Expectation of sound becomes more interesting than  continuous flow of sound which the ear usually loves to get accustomed to.

The second track of the album is quite continuous – Mattin’s luxuriantly-static computer feedback goes on and on. Music gets suspended in an unstable position; it blindly blunders against obstacles inside itself; it’s squeezed between the layers of stark dragging and slow blowing-off, its mimic showing attempts to maintain the appearance of equilibrium. This calmness seems to conceal the whispering of the organs of some body, but what body? Is it the bioprocess of a human being, of a computer, the groaning of a half-dead volcano? Or maybe it’s a consolidated jazz band made of organs of those three? The origins of sounds on this record say almost nothing about which musician contributes a particular sound. At one moment the music appears terminally ill, all the oscillograms go off-scale, and something spills out, evaporates from openings in the body,.. and coma follows. At other moments the music is monotonously elemental as if it rains or snows inside the processor unit, and grotesque brass breathing device, the trombone, prudently pumps monsoons and trade winds into the processor unit’s atmosphere.

This is an extraordinary album, which seems to have no analogue either in traditional eai, or in noise, or in any known music of the 20th and 21st centuries (except for some previous works by the same artists, e.g. Radu Malfatti’s “Die Temperatur der Bedeutung” (1997), and Malfatti’s music has apparently been influenced by late works of Luigi Nono).

Perhaps, “Whitenoise” is the very breathing device connected to the comatose organism of contemporary music that makes the blood circulate in its veins? Or a temporary splash, a small dose of vitamin that is to reanimate this collective organism? Anyway, one cannot listen to such music too often otherwise one will develop immunity against it.

Perhaps, “Whitenoise” reminds us that sometimes “occasionally” is better than “constantly”, “too late” is better than “too early”?

Perhaps, it is music, which everybody should not necessarily listen to, but should bear in mind?

Or, perhaps, it sounds so fresh because melodies and rhythms, and all the traditional musical gestures have discredited themselves and have become fuel for global kitsch? And only breathing hasn’t?

In fact, “Whitenoise” was hardly born with a silver spoon of “conceptualism” in its mouth. Breathing is not conceptual. It is human. The music of Malfatti and Mattin communicates nothing conceptual to us … it merely breathes. Occasionally.

(Yes, silence can be bodiless, and breathing, taken away from the body and submerged in such silence, dead. So, why even the beauty of dead breath retains in itself the promise of life? Why does one wish to return to this beauty?)

… If there’s music today, regarding which one can talk of “avant-garde” and argue whether it is “music” or “not music”, then here it is. “Whitenoise” is the music which absolutely deserves to be called radical. It is far from being mere white noise to me.

Andrij Orel

Раду Малфатті – тромбоніст, композитор, ветеран європейської імпров-сцени. Музичний аскет, який критикує сам себе за те, що випустив “забагато” альбомів (більшість з яких уже давно неможливо знайти в продажу).

Маттін – представник молодого покоління імпровізаторів, антивіртуоз комп'ютерного фідбеку. Його нові соло-роботи і колабораційні записи з'являються на андеґраундному ринку або в Інтернеті ледь не кожен місяць.

Альбом “Whitenoise” документує їхню зустріч у віденській студії Крістофа Аманна, яку облюбували для себе багато сучасних музикантів, що практикують електроакустичну імпровізацію (еаі). Альбом складається з двох двадцятихвилинних експонатів, причому експонується тут не стільки музика, скільки тиша.

Перший трек альбому – реєстратура тиші. Обидва музиканти, по черзі та з довгими інтервалами очікування, входять у тишу, показують їй один-єдиний звук – протяжний або короткий, теплий або холодний – і мовчки покидають її кімнату, залишаючи по собі пустку. Звуки, що реєструються в цій тиші – не фрази і не ноти, а скоріше – видихи. Малфатті видихає зі свого тромбону тембр, одночасно насичений і блідий; видих проходить через різні стадії, інколи дофарбовується штрихами шморгання, прочищання горла, утробного бурчання, плямкання, позіхання... пара згортається, розчиняється у пустоті... пусто. Пусто. Пусто. Проходить час. Згодом реєструється Маттін; тиша замінюється рівномірним шипінням системи кровообігу комп'ютера. І знову пусто. Пусто. Як квантизувати цю тишу?.. Знову вступає і відступає тромбоніст; через певний час – машина його партнера. Кожен з них, протягом 20 відведених хвилин, порушує мовчання, здається, не більше, ніж 15 разів. То мікрофон послухає вітри глибоко в бронхах тромбона. То начебто на кілька секунд відчиняться двері в запарену котельню. То щось цідитиметься, щось дзвякне, і ніби якийсь важкий предмет зі скрипом протягнеться по підлозі. Звуки повертаються до тиші різними боками; деколи вдираються в її простір по двоє одночасно, застигаючи у позах, не призначених для розуміння; під кінець – затримуються надовше, і реєстратура тиші починає перевтілюватися у щось, більше подібне на кухню.

Як не дивно, саме ця музика, з її довжелезними незрозумілими паузами, чомусь не дозволяє слухачу відірватись. Очікування звуку стає цікавішим, ніж неперервність звуку, до якої вухо так любить звикати.

Другий трек альбому якраз і є неперервним – буйно-завмерлий комп'ютерний фідбек Маттіна звучить постійно. Музика підвисає у нестабільному стані; тупо натикається на перешкоди всередині самої себе; затиснуто томиться десь у пластах застиглого човгання та повільного здування, зберігаючи у своїй міміці видимість спокою. У тому спокої вчувається ніби перешіптування внутрішніх органів якогось тіла – але якого? Чи це життєдіяльність людини, чи обчислювальної машини, чи сомнамбулічне хропіння напівмертвого вулкану? Чи, може, змішаний джаз-оркестр з органів усіх тих трьох тіл? Природа звуків тут не говорить майже нічого про те, який саме з музикантів вносить який звук. В один момент музика видається безнадійно невиліковною, всі осцилограми різко зашкалюють і з отворів у її тілі щось висипається, випаровується... а далі наступає коматозний стан. В інший момент музика монотонно-стихійна, наче всередині системного блоку йде дощ або сніг, а гротескний штучний дихальний апарат з міді – тромбон – ощадливо напомповує атмосферу системного блоку мусонами й пасатами.

Непересічний альбом, який, схоже, не має аналогів ані в традиційній еаі, ані в нойзі, ані в будь-якій відомій музиці XX-XXI століть (окрім деяких попередніх робіт тих же музикантів – наприклад, “Die Temperatur der Bedeutung” Раду Малфатті (1997); а в музиці самого Малфатті, вірогідно, не обійшлося без впливу пізніх композицій Луїджі Ноно)...

Можливо, “Whitenoise” і служить тим штучним дихальним апаратом, який, прикріплений до коматозного організму сучасної музики, змушує кров у її жилах циркулювати? Тимчасовим сплеском, маленькою дозою вітаміну, яка має оздоровити цей колективний організм? В будь-якому випадку, такої музики не може бути забагато – до неї виробиться імунітет.

Можливо, “Whitenoise” нагадує нам, що іноді “краще рідко, ніж постійно”, “краще запізно, ніж зарано”?

Можливо, це – музика, яку “не всім треба слухати”, але “всім треба мати на увазі”?

А можливо, вона звучить настільки свіжо тому, що і мелодії, і ритми, і всі традиційні музичні жести вже давно втратили до себе довіру, ставши кормом для глобального кітчу? І тільки дихання – не втратило?

Насправді, “Whitenoise” навряд чи був народжений зі срібною ложечкою “концептуальності” в роті. Дихання – це не концептуально. Це – людяно. Музика Малфатті й Маттіна нічого концептуального нам не повідомляє... а просто дихає. Час від часу.

(Так, тиша може бути й безтілесною. А подих, відірваний від тіла, і занурений у таку тишу – мертвим. Чому ж тоді навіть краса мертвого подиху зберігає у собі обіцянку життя? Чому хочеться повертатись до цієї краси?)

...Якщо сьогодні, у зв'язку з якою-небудь музикою, ще можна говорити про “авангард”, і сперечатись, чи це – “музика”, чи – “не музика”, – то ось вона, перед вами. "Whitenoise" – музика, яка абсолютно заслуговує на звання радикальної. Особисто для мене вона – далеко не білий шум.

Андрій Орел

The Best Albums of the 2000s: #100-51 (August 2011)

51. Radu Malfatti/Mattin | WHITENOISE
(W.M.O., 2004)
This duo disc arguably remains the best recording from “reductionist” trombonist Radu Malfatti, whose extremely quiet playing and radical deployment of lengthy silences makes him a challenging artist. Here, his sporadic playing — slow, breathy intakes of air and moaning drones — is offset by the more active minimalism of Mattin, who pairs Malfatti’s organic tones with hissing static, bits of noise, sustained high-pitched sine waves, and, on the second long track, some surprisingly noisy outbursts. It’s delicate, involving music and, despite its minimalism, actually very warm, rich music as well, with a surprising amount of subtle activity happening within its seeming sparseness.

Touching Extremes (Italy)

Consisting of two pieces about 20 minutes long, "Whitenoise" is one potent excursion into petrifying umbrae. While the first half is sort of a "question/answer" between ectoplasmic presences manifesting themselves in between an overwhelming silence, the second track is more of a continuum where Malfatti's airy textures and Mattin's thinking memories create a tapestry that's a cross between a distant sea and an even more distant highway, both listened at night from a corn field. When the end is about to come, a stroke of noise introduces to new frequency drenchings, a mixture of crickety tongues, hums and glass-perforating overacutes counteractive to each other, yet impeccably sheltering me from any movement I may have wanted to make towards elsewhere. Help yourself through broken nothingness.

Blow Up Magazine (February 2006, Italy)

volte, su queste pagine, avete letto recensioni del tipo “cinque minuti
di silenzio; poi un rumore. Altri dieci minuti di silenzio; poi un
altro rumore”? Ecco, questo è quanto accade nella prima traccia di
“Whitenoise”, frutto dell’incontro tra il laptop-noiser Mattin, e il
vecchio Malfatti al trombone. Nella seconda invece, il silenzio è
sostituito da un brusio più o meno statico, e la cosa tutto sommato

  Diskunion (Japan)

ホワイトハウスとラドゥ・マルファッティを敬愛するバスクの色男マッティンが、ラドゥその人と共演した衝撃の作品がコチラです。硬質な沈黙と音を押し殺し たような発音の緊張感がハンパじゃないです。できるならライヴで体験したかったけど、録音物であるCDでも充分な強度を保ったセッションとなっています。 40分間集中して聞いて頂きたいです。コレは名盤です。

The Sound Projector . n.13 (UK)

A primo example of ultra-minimal improvised playing - Malfatti on his
trombone, and Mattin supplying computer feedback. On the first track, the
discreet Malfatti barely appears on the near-inaudible recording of his
trombone playing. Yet another example (viz Dörner, Rives and Bosettti) of a
CD that presents the breath of the improviser as music. Perhaps we should
invite all four of those players to special musical event, where they
simultaneously breathe onto a picture window of plate-glass, 25 feet long
and 10 feet high, on an extremely cold day. That way we can conduct a proper
study of their breath, based on the condensation marks they leave behind.
You may chortle, but I bet in five years from now a music festival in
Switzerland or other cold climate will feature just such an action, if
things go on the way they're heading.
Actually, this is a pretty good record of 'gas-jet' styled drones, starting
and stopping, and creating interesting high and low sounds. I would guess
that Malfatti's puffing is being computer-processed by Mattin, as it passes
through the network of brass tubing. What could be more rewarding to a weary
listener than a good gentle rumbling sound at the end of a hard day. In this
kind of music, the silent gaps only sharpen your anticipation for the next
barely-perceivable sound event. Eventually, this magnification of Malfatti's
breath reaches the point where it becomes an entire environment, an
intensive portrait of winds, waves, oceans.
The second track has a bit more in the way of sonic activity - one pictures
200 air conditioners, acting as passengers on a special jet airplane flying
to a gusty region on a cloudy day. Even the engines of this jet are soft,
made of foam rubber. What a breeze. Sometimes I think Francisco López has a
lot to answer for.
ED PINSENT 01/11/2004