Mattin
Song Book
Released by hibari music (Japan)
hmcdr-16

1 Reirse Para Verte Ilorar (2:02)
2 Nation of Sensations (2:29)
3 Bilbao (2:20)
4 Anticipar (2:01)
5 Entre Residuos de Sida (2:32)
6 Aguantranto (2:01)
7 Tu Etica Apesta (1:39)
8 Como Angel Exterminador (3:03)
9 Dulce Passion Muerta (2:08)
10 Encuadro Alargo (3:34)
11 Volver a Creer (2:01)
12 Nos Entenderiamos (2:22)
13 Matame Bien (2:30)
14 Soy Alguien (2:37)
15 Let Me Your Leg Baby (2:39)
16 Entre el Bello y el Dolor (2:24)
17 Stooges Idiotas (2:02)
18 Losebasurea (2:22)
19 Simpatia (3:48)
20 Tu Huesos se Corren (1:11)
21 Me Encontraste (3:03)
22 Cancionesturbia (9:19)

All songs written and played by Mattin

Recorded in mono with the microphone incorporated in a Pismo portable computer
Mastered by Taku Unami
Drawing by Tomoya Izumi

copyright free

Released in September 2005



The Wire
Issue 266 April 2006
By Clive Bell


Computer mavericks Mattin and Taku Unami have collaborated and toured together several times over the last few years. Their 2004 duo release, Shirio no Computer (Dead Spirit's Computer) played with the idea of zombies reanimating the corpse of digital music, only to help it to commit suicide again. The album is a rapt yet austere mix of delicate rattling, feedback manipulation and utter silence. Both artist approach computer music with ambivalence-simultaneous contempt and affection. Similar ambivalence surfaces on Mattin's solo Song Book, released by Unami's Hibari label. According to the sleeve, Mattin has recorded himself with the mono microphone of a Pismo. Surely you have to be in love with computers to even know that Pismo is the nickname of the Apple G3 Firewire Powerbook. And how perverse is to record 22 songs through the Pismo's abysmal mono mic? it's the laptop equivalent of a hissy cassette demo, a prolonged sneer at high fidelity recording.  Much about the cheerfully unlistenable release smacks on the conceptual artwork. Known as a provocative computer minimalist and political artist, Mattin reinvents himself here as a shambolic singer-sonwriter with Spanish lyrics (Mattin is Basque) and acoustic guitar. He sounds distracted, disenchanted and far from taking himself seriously. The guitar is never in tune, the rhythms are incoherent, the songs half-written. We glimpse other possible selves from parallel Mattin universes: the melancholy balladeer of "Matame Bien", stumbling across melody as if sleepwalking; or the embryonic grunge of "Simpatia", easy to imagine in a electric group version. Two songs explore an old harmonium, while "Let Me Your Leg Baby" is an outburst of surreal energy, a garbled parody of an uptempo English Drunk.


Bagatellen

Mattin’s “song book” might be even more unexpected. An artist with a reputation for investigating the extremes of noise, both quiet and ultra-loud, releases a set of 22 songs, energetically and (happily) “unprofessionally” sung and furiously strummed out, for the most part, on acoustic guitar. Roughly recorded (“mono with the incorporated microphone of a pismo portable computer”), with significant background hiss and hum (which sounds excellent, I must say) as well as the occasionally audible, abrupt on/off switch clicks recalling the spoken word pieces from “Trout Mask Replica”, “song book” has homespun charms aplenty. Aside from a few in English, the songs are belted out in Spanish and one makes the initial unavoidable comparison with Arto Lindsay’s Brazilian cantos and, in a sense, with Eugene Chadbourne’s anarcho-Americana. But if there’s irony to be found here, and I’m not certain there is, it’s of a different sort than that employed by those two. I could be totally wrong, but I get a feeling of real commitment here, of a kind of punk updating of Spanish song-form and I find it generally quite effective and affecting. Knowing as little as I do about that genre—which is to say, nothing—it’s entirely possible that Mattin could be snickering behind the scenes, but I don’t hear it. Two of the tracks use a harmonium or reed organ of some kind (it actually sounds very much like a Chromolodeon!), creating a nice break in the guitar/voice onslaught. If anything, there’s something of a sameness that creeps in after so many tracks, though not an unpleasant one. A different world from, for example, his new project with Dion Workman, “S3”, but one I found to be a kick to listen to.

http://www.hibarimusic.com

Posted by Brian Olewnick on January 1, 2006 07:49 AM

Rockoo (Russia)

Этот альбом должен удивить тех, кто знает Маттина только как компьютерного импровизатора, поскольку на нем нет никаких компьютеров, а есть только песни под гитару в стиле, который условно можно было бы охарактеризовать как “Лу Рид играет свои любимые песни Егора Летова”. Грязно сыгранные на акустической гитаре песни менестреля-аутсайдера. Такая характеристика, между прочим, близка к тому, как говорит об этой своей работе сам музыкант: “Я бы описал” Song Book “как сборник самых примитивных номеров в духе Лу Рида, на которые я только способен. Я имею в виду, что Лу Рид свое время записал несколько плохих пластинок, но я уверен, что мне удалось записать пластинку гораздо хуже”.

Маттин играет плохо, но делает это вполне сознательно. Никаких претензий, никаких амбиций больших амбиций “парня из соседнего двора” или даже “парня, которого никогда никто не слушает, потому что не умеет играть”. Поет он еще хуже. Все песни записаны на внутренний микрофон компьютера и представлены публике без всякого последующего редактирования. Отсюда чуть глуховатый звук, перегрузка по низких частотах и едва слышный писк. Иногда кажется, что пение доносится из соседней комнаты. На некоторых песнях вместо гитары появляется что-то типа органа.

Это пародия на поп-музыку авторов-исполнителей (поэтов-песенников), на их жонглирование настроениями с помощью масок лиричности, пафоса или драйвового героизма. Маттин одна за другой примеряет на себя эти маски: то отчаянно лупить по струнам, то – там где это предусмотрено сценарием поп-пьесы – играет “душевным” перебором. Он издевается над нами? Нет. Он издевается над нашего восхищения попом, в котором артикуляция исполнителя способна любой ерунды – и музыкальной и поэтической – придать вид откровения. Издевается над нашего восхищения чепухой.

В рубриках:Звёзды




Ukrania

MATTIN
Song Book
CD, Hibari Music, 2005


Цей альбом має здивувати тих, хто знає Маттіна тільки як комп’ютерного імпровізатора, оскільки на ньому немає ніяких комп’ютерів, а є тільки пісні під гітару у стилі, який умовно можна було б охарактеризувати як ???Лу Рід грає свої улюблені пісні Єґора Лєтова”. Брудно зіграні на акустичній гітарі пісні менестреля-аутсайдера. Така характеристика, між іншим, близька до того, як говорить про цю свою роботу сам музикант: ???Я б описав “Song Book” як збірку найпримітивніших номерів у дусі Лу Ріда, на які я тільки здатний. Я маю на увазі, що Лу Рід свого часу записав кілька поганих платівок, але я впевнений, що мені вдалося записати платівку набагато гіршу”.

Маттін грає погано, але робить це цілком свідомо. Ніяких претензій, ніяких амбіцій більших за амбіції ???хлопця з сусіднього двору” або навіть ???хлопця, якого ніколи ніхто не слухає, бо той не вміє грати”. Співає він ще гірше. Всі пісні записані на внутрішній мікрофон комп’ютера і представлені публіці без будь-якого наступного редагування. Звідси трохи глухуватий звук, перевантаження по низьких частотах і ледь чутний писк. Іноді здається, що спів доноситься із сусідньої кімнати. На деяких піснях замість гітари з’являється щось типу органу.

Це пародія на поп-музику авторів-виконавців (поетів-пісенників), на їхнє жонглювання настроями за допомогою масок ліричності, пафосу або драйвового героїзму. Маттін одна за одною приміряє на себе ці маски: то відчайдушно лупить по струнах, то – там де це передбачено сценарієм поп-п’єси – грає ???душевним” перебором. Він знущається з нас? Ні. Він знущається з нашого захоплення попом, в якому артикуляція виконавця спроможна будь-якій нісенітниці – і музичній, і поетичній – надати вигляду одкровення. Знущається з нашого захоплення нісенітницями.


Autsaider issue 7.

MATTIN
Song Book
CD, Hibari Music, 2005

This album shall surprise those who know Mattin solely as a laptop improviser as it has no computers, but only songs sang to the guitar whereof style could be provisionally described as “Lou Reed playing his favorite songs by Yegor Lyetov,” crudely played songs of an outsider minstrel. By the way this description falls close to what the artist himself says about his work: “I describe Song Book as me doing the cheapest Lou Reed that I can. I mean Lou Reed has made some bad records, but I'm sure I've managed to make much worse.”

Mattin plays badly, but he does it completely aware of his failure. He has no pretensions, no ambitions greater than those of a “boy next door” or even a boy who no one ever listens to because he can’t play.” His singing is even worse. All the songs have been recorded to a computer’s internal mic and published with no subsequent processing. That’s why it sounds somewhat remote, overloaded with low frequencies, and produces a hardly-heard peep. At some moments it sounds as if music comes from an adjacent room. Some songs feature a sort of pump organ instead of guitar.

This is a parody of songwriters’ pop music, of their juggling with moods under the masks of lyricism, pathos, or driving heroism. Mattin puts on the masks one by one: at one moment he recklessly strikes the strings, at another, where so provided for in the pop song’s score, he whole-heartedly pulls them. Is he mocking at us? No. He’s mocking at our passion for pop, in which an artist’s articulation can make any bullshit, either musical, or poetic, sound like a revelation. He’s mocking at our passion for bullshit.

Roman Pishchalov


N.B. Yegor Lyetov is a Russian punk rocker who has a cult following in the former USSR. 




Signal to Noise, n42, 2006, U.S.A.
Jon Dale

 
Mattinīs solo Song Book is a different matter entirely: twenty two 
rough hewn, strident songs for acoustic guitar and occasional 
harmonium. Mattinīs voice can be hard to take at times, and these are 
no particularly great songs, but they do attest to a questing nature 
ad a desire to avoid complacency. Song Book could support the argument 
that improvisers dontīt make great pop musicians, but I donīt think 
thatīs what Mattin is trying to do anyway: the existance of this disc 
strikes more as a polemical gesture. At the very least, it is just as 
unpolished and febrile as Mattinīs solo laptop recordings, hinting at 
a consistency beyond the surface of genre"




============
VITAL WEEKLY
============
number 506
---------------------
week 52
---------------------

An even more curious release is 'Song Book' by Mattin. In general a song book indicate classical songs from the particular country or region, in this case of course the Basque country. None of these classics mean much to me however of course. Mattin plays acoustic guitar (and on very few occasions organ) and sings them, recording them through the sound input of his computer. Twenty-two of these classic songs, which I think is a bit too much. If this was a 3" of twenty minutes, it would be fine enough, but now three times as long, is a long bit too much of an overdose. Mattin doesn't have a voice that particularly sounds good or exciting and his guitar playing is alright. Well, for twenty minutes that is. (FdW)
Address: http://www.mattin.org/
Address: http://www.hibarimusic.com/




"Singularly awful" Dan Warburton


discography
w.m.o/record label
desetxea net label
www.mattin.org